Вперше і востаннє

День повільно тягнувся в бік обіду. Ганя самовіддано штопала панчохи. За вікном щебетали пташки, дзвеніли трамваї. Ганиною щокою сповзала важка солона сльоза. Радіо гарчало з Ганиної кухні, так само як і з більшості кухонь в цю передобідню пору.

Радіовистава «Вперше і востаннє», четвертий випуск, восьма хвилина:

« - Риммо, моя єдина любове! Не покидай мене! Мені важко навіть дихати без тебе!

-         Августе, я мушу йти! Нас можуть побачити!

-         Риммо, я все життя вірив, що зустріну тебе, ти – моя доля!

-         Августе, Августе, цілуй мене востаннє! ...»

Густий, напружений ефір прорізав дзвінок у двері. Ганя витерла рукавом щоки, метнулася в коридор.

-         Суп будеш? Мий руки. Не грюкай дверима.

Каструля з мутною жирною рідиною опинилася на газовій плитці.

« - Лікарю, вона буде жити? Що з нею?

-         Ми робимо все можливе, але така травма…

-         Чому це сталося із нею? Що я можу зробити? Я згоден на будь що!

-         Потрібна ваша кров.

-         Я…»

-         Га…

-         Тш! Їж, он хліб на столі.

« - Лікарю у нього немає пульсу!

-         Ми вже не можемо нічого зробити…

(програш)

-         Августе! Моя перша і остання любов, ти врятував мо…»

-         Їж швидше, тобі за десять хвилин треба вже на заводі бути, перерва закінчується.

«- Я завжди буду кохати тебе. Для мене ти завжди будеш живим! Я назву на твою честь нашу дитину!

-         Риммо, ти вагі…»

-         Ти що наробив? Ти куди дивився? Як можна було не помітити радіоприймач? Став на місце бігом!

-         Люба, я швидко, не нервуй лише.

-         Ти мені зуби не заговорюй!

Приймач зайняв своє місце на холодильнику. Ганя зачинила за чоловіком двері. Вітер гойдав тюль на вікні. Пташки досі щебетали.

« За київським чотирнадцята година нуль хвилин. В ефірі черговий випуск новин»

- Все життя мені псує, - подумала Ганя і повернулася до панчіх.