Скотство

Я була вдягнена у новий вовняний костюм кольору кави з молоком. Жакет прикрашала брошка-ластівка, елегантна та мінімалістична, з весняної колекції мого улюбленого ювелірного бренду. Я сиділа у вітальні квартири, де жила моя донька з сім’єю, і пила чай з білої фарфорової чашки.

- Це справжнє скотство, - було чутно з кухні голос моєї доньки. Я все життя сміялася з неї, коли вона злилася. Ця її інтонація мене дуже забавляла, особливо тепер, коли йшлося про мене.

- Скотство чи не скотство, яка тепер різниця – Козолупов з нею не хоче.

Чоловік моєї доньки завжди був мені огидним. Він, невеликого зросту, завжди вдягнений недоречно і незграбно, з товстими брудними руками (що дратувало мене в ньому найбільше), - був ідеальною парою моїй, так само недолугій як і він, доньці. Але те, що він тепер говорив, було чи не першим розумним, що я чула від нього за часи нашого знайомства.

-   … Адже в неї квартира. У неї добре серце. – міркувала моя донька так само по-дурному наївно, як і в дитинстві.

І звідки вона взяла про моє «добре серце». Хіба вона чула від мене хоча б одне ласкаве слово? Чи   я допомагала їй з дітьми, коли вона, молода мама, нічого не всти-гала?  Ні, окрім свого фізичного існування, їй немає чим мені завдячувати, і немає жодного приводу казати, що в мене добре серце.

А що б вона   сказала про моє добре серце, якби   дізналася, як я підло кинула того ж Козолупова двадцять років тому? Змусила його   залишити дружину і дітей і   піти до мене, а   за декілька тижнів сама пішла від нього до нового   коханця. Звісно він тепер   зі мною не хоче! Але ж у чому я винна? Хіба ж я гіпнотизер,   і  маю   владу над   його вчинками? Кожен сам робить свій вибір, і сам відповідає за своє життя.

-  Про старість самотню сказав?

- Аякже. Він відповів, що краще вже померти самотнім – йому, мовляв,  необов’язково, щоб хтось сидів поруч і  викликав  наостанок «швидку допомогу».

І як тільки їм спало на думку звести мене з Козолуповим. Доньці він подобався ще з тих часів, коли товаришував із її батьком. Але як же вона мене низько оцінює! В молодості в нього хоча б фігура була гарна, а тепер мені не приємно навіть сидіти із ним за одним столом,  крім зовнішніх недоліків, він ще й говорить лише про свою «втрачену молодість». Яке з таким життя? А ще й зважаючи на нашу історію стосунків.

-   Мені час додому, - зазирнула я на кухню.

-   Мамо,  може ти залишишся ще трохи, ми ж так мало поговорили! – почала вмовляти мене донька. І ця її щирість дивувала мене щоразу.

-   Наступного разу обов’язково договоримо. Всього найкращого.

Я одягнула пальто і чобітки і вийшла на вулицю. Було багато снігу. Ліхтарі освітлювали доріжку. Повітря було холодне і дихати було легко. Мені, так само як і Козолупову, не потрібно аби хтось викликав мені швидку перед смертю. Я буду помирати в своїй великій квартирі, у ліжку, читаючи улюблені книжки. Єдине, що мене турбує, це розплющені очі. Хочу, аби вони були закриті, коли я буду вже мертва.

*

-  Жінко! Жінко! Вам погано!

-  Що з нею?

-  Не знаю, мабуть впала і вдарилася головою.

-  Вона жива?  Вона певно втратила свідомість!

-  Та як?! У неї ж очі розплющені!

-  Ніби не дихає

-  Так жаль. Така ошатна, брошку одягла, зі свята, мабуть, поверталася…

-  Очі їй закрийте хто-небудь!

*

- Скот.

Якийсь час вони мовчать. Потім донька каже:

-   Хіба ж справа в тому, хто тобі закриє очі в старості?

Зрештою, можна полежати й з розплющеними – каже чоловік.