Мама

Маленькие холодные металлические шарики. Саша ссыпал их все в коробку и закрыл крышку.

- Что теперь будет?

- Надевай шапку, пойдем на улицу.

Шапка была кстати, солнце пекло в голову, мама была права. Она шла справа от Саши в светлом тонком платье, тощая и высокая. Каждый мамин шаг был грубым и жестким, большие свои руки она скрестила на груди, спрятав кисти с длинными жилистыми пальцами в складках ткани платья. Смуглая и темноволосая, какими видимо есть все южанки, она резко отличалась от нежных и прозрачных белокожих блондинок вокруг.

В заднем кармане Сашиных брюк лежал металлический шарик. Один из тех, которые он не спрятал, как было положено, в коробку. Еще один был закопан в цветочный горшок, два других он подшил к ошейнику своей собаки. Кроме этого, все остальное о Саше мама знала.

Белый пол в здании был мраморным, а значит холодным. Под нужной им дверью сидело несколько вспотевших молодых мужчин в одинаковых костюмах с музыкальными инструментами в руках. Мама села рядом с ними, на край скамейки.

Саша вошел в дверь. Оттуда он вынес два их паспорта с новыми штампами. Все проверил, закрыл их и сунул в карман к металлическому шарику.

- Давай руку

- Пойдем на улицу?

Мама шла медленно, держась за руку. В светлом тонком платье, тощая и гораздо ниже Саши.

дела

Случается, ты бросаешься под машину. Водитель резко останавливается, но не успевает, и наезжает на твои ноги. Правая страдает меньше, практически не повреждается, всего пару синяков. Но левая! Об левую он практически тормозит. Перелом в двух местах. Лучше конечно открытый, но это вряд ли. Голова твоя оказывается на встречной полосе.

Чуть больше удовольствия получаешь, прыгая с третьего этажа офисного здания, в котором работаешь. Хотя бы более зрелищно. Наибольший удар приходится на плечи, они первое, что касается земли при приземлении. Крупицы асфальта хорошо царапают щеки, нос, лоб, в общем, все лицо. На несколько секунд от сильного удара в грудь невозможно дышать.

Большая собака, мимо которой ты проходишь, выходя из метро, не кусает тебя за ногу. Это просто не в привычке большой собаки. Она крутится вслед за своим хвостом, вслед проходящей тебе. Стоит на средине лестницы – ни вверх, ни вниз. А тебе-то все понятно, ты идешь домой. Открываешь своим ключом. Иногда идешь в ванную резать вены, иногда глотаешь десять доз снотворного, ну или пару ложек марганцовки в порошке, так чтоб наверняка.

Закрываешь за собой дверь и думаешь, что никогда ничего не доводишь до конца. 

Ковбаса зі свині

-Ба. Ну Ба…, - впевнено і самовіддано нила Міла, - Ба…

Галина Геннадіївна, як інтелігентна і терпляча жінка, ніжно тримаючи Мілу за її маленьку  ручку, нахилялася до онуки і у чомусь тихо її переконувала.

- Ну Ба, ну ні, ну я так не хочу, - відверталася від бабусі Міла і починала різко і швидко крутити головою з боку в бік.

Галина Геннадіївна легким рухом вільної руки ловила Мілину голову, зупиняла її, і не відволікала Мілу від її ниття.

Окрім руки, за яку трималася Галина Геннадіївна, у Міли була ще одна, набагато менш обмежена в своїх діях та рухах. І ця рука досліджувала глибини Мілиної кишені.

- Ба, ну заший…

Соня, названа так на честь двох своїх бабусь і однієї прабабці, стояла гордо розпрямивши спину, відчуваючи на собі весь обов’язок спадкоємиці своїх видатних бабусь, і колупалася в носі. Обабіч Соні стояли її батьки, і вільною рукою Соня хапалася то за мамину спідницю, то за татів піджак.

«Сося Євгенівна», - думала Соня, «Сося Євгенівна – це солідно. «Алло, це Сося Євгенівна? Це ваш палкий шанувальник.» Треба всім сказати, аби називали мене як мама – Сосєю».

Міла зіставила факти і проаналізувала обставини, і, зрозумівши що зараз,  в гастрономі, бабуся Галина Геннадіївна не буде зашивати їй її діряву кишеню, витягла звідти руку і припинила нити.

-                     Я Міла, - представилася Міла дівчинці у строкатій спідниці, що стояла поряд із нею, - А ти хто?

-                     Сося, - Соня засоромлено витягла палець з носу і витерла його об спідницю.

-                     Ми купуємо ковбасу зі справжньої свині, а ви?

-                     Ма.., -  Соня спробувала знайти підтримки і допомоги в цьому питанні у мами, але, не отримавши уваги, зрозуміла, що представляти інтереси власної родини перед допитливою незнайомкою Мілою буде сама.

Соня відпустила мамину спідницю і поставила руки на талію, із впевненістю, що так вона буде переконливішою.

-                     Ми не їмо свиней, бо це.., - і далі Соня почала вводити Мілу в ідеологію правильного харчування, яку щодня методично і переконливо отримувала  від батьків.

-                     Сося! Ми вже йдемо!, - залунав голос з іншої частини зали магазину.

Соня раптом зрозуміла, що поряд немає ні маминої спідниці, ні батькового піджаку, і перелякано крутила головою у пошуках руки, за яку схопитися. За декілька спроб така рука біла знайдена, і Соня задоволено йшла за рукою до виходу.

Побачивши, що пихата Сося в строкатій спідниці ввела її єдину бабусю Галину Геннадіївну в невідомому напрямку, Міла рішуче почала ревти, захлинаючись слізьми і шмарклями.

Соня в цей час здивовано помітила своїх батьків біля іншого виходу з гастроному і раптом відчула, що холодна і зморшкувата рука, за яку вона трималася, нічим не схожа на руки її мами і тата.

Зала гастроному сповнилася криком і метушінням. Дві дитини в різних частинах зали однаково голосно вили, кричали, плакали і розтирали сльози по щоках. Троє дорослих метушилися між дітьми і заспокоювали кожен своє.

Після того дня і Міла і Соня завжди в магазинах пильно слідкували за своїми родичами і їхніми руками. 

Похибка

«Ми - творці нової епохи», - сказав на самому початку зборів головний Ідеолог. Він стояв на літній сцені, десь у віддаленій частині заміського парку і говорив до аудиторії своїм молодим потужним низьким голосом. «Ми – нова генерація, яка створить навколо себе справжнє, чисте і правильне життя». Йому хотілося вірити. Високий, молодий, здоровий, зі світлим обличчям і блискучими очима, не викликав нічого окрім захоплення і довіри.

На галявині перед сценою стояли молоді жінки і чоловіки. Пари ніжно трималися за руки, дехто сидів на газоні, інші стояли купками, загалом вони розмістилися так, аби всі могли бачити і чути Ідеолога та інших, хто виступав сьогодні зі сцени.

За Ідеологом на сцену вийшов Стратег. Із ним, якісь хлопці винесли великий стенд із плакатами, які гортав в процесі промови Стратег.

«Для початку нам необхідно розділити нас і їх. Чи є тут хтось, хто робить те, що йому наказують?», - аудиторією прокотився гул невдоволення і сміху. «Аби відділитися від них, аби провести чітку межу, нам необхідно об’єднатися між собою. Скільки нам тепер тут? Двісті? Триста? Чотири сотні?»

Його голос був не таким м’яким, як голос Ідеолога. Стратег подекуди зривався на крик, різко і чітко промовляв кожне слово. Він показав всім перший плакат. «Ось це ми, нас небагато, але достатньо, аби спільними зусиллями ізолювати «попередників» від Нового покоління»

Далі він показав іще з десяток яскравих плакатів, що схематично змальовували як Нове покоління відділяє від себе «попередників».

«Що має бути нашими провідниками по цьому важкому шляху? Тоді, коли ми усвідомлюємо хто наш ворог, і знаємо як його знешкодити – почуття власної безмежної свободи має керувати нами і вказувати нам шлях. Тоді ж, коли наш ворог ховається від нас, і ми не можемо чітко визначити в чому ж він – підозри і сумніви мають оберігати нас від хибних думок і дій»

За декілька хвилин Ідеолог повернувся на сцену і приєднався до Стратега у його натхненній і гарячій промові.

У натовпу горіли очі. Закохані з більшою силою відчували серцебиття одне одного, жінки з обожнюванням дивилися на Ідеолога і Стратега, що втілювали всі жіночі ідеали.

«З цивілізації наших попередників ми маємо взяти все, що допоможе нам будувати нову епоху. Їхні ідеї перетворити на ґрунт для наших, їхні помилки використати для того, аби уникнути своїх. Але ніколи в новій епосі, ми не будемо вважати їхнє своїм. Все, що створили «попередники» для нас чуже і ми користуємося цим, не маючи до цього жодного почуття, жодної поваги і вдячності»

Ввечері всі були втомлені спільним обговоренням планів на будівництво Нової епохи, захоплені ідеями, що здавалися істинними і єдино правильними саме зараз. Молодь повільно роз’їжджалася в місто з парку, готова до активних, рішучих дій.

«Он той, я думаю, якраз те, що треба, він був найуважнішим серед усіх», - вказав на гарного молодики Стратег Ідеологові, «Поклич його сюди».

-                                     Ми хочемо попросити тебе взяти зараз плакати до себе, і принести їх на наступні збори. Ти ж прийдеш?

-                                     Чудово, отже ти знаєш що робити. Навіть якщо нас не буде, ми впевнені, що ти зможеш зробити все. Ти ж розумієш, що з нами може статися будь що.

-                                     Хочемо попередити тебе, аби ти в жодному разі не тримав їх у себе довше одного тижня…

*

Наступного тижня Ідеолог і Стратег не з’явилися на збори. Молодик, якому вони довірили плакати відмінно впорався із задачею. Провівши збори, він покликав до себе за сцену свою знайому, засмаглу спортивну дівчину, і віддав їй плакати, переказуючи все, що раніше сказали йому Ідеолог і Стратег.

-                                     Ти впевнений, що ми маємо стріляти?, - спитав Стратег, націлюючи зброю на молодика, після того як той, попрощався із дівчиною

-                                     Впевнений. «Не створи собі кумира». Ти пам’ятаєш ці слова? Лише так ми можемо вберегти Нову генерацію від краху, відповів Ідеолог.

Стратег вистрілив молодику в серце, той впав і більше не ворухнувся. Вони будували Нову епоху. Все, що буле створене їхніми попередниками, було для них чужим. 

Метелик

Цього дня Ілля вперше побачив метелика, а метелик, що очевидно, вперше побачив Іллю. Цілком можливо, що Ілля був першою людиною, яку побачив метелик у своєму короткому житті. Був кінець червня, погода пестила ніжні дитячі обличчя і створювала цілком комфортні умови для гусеней, аби ті перетворювалися на метеликів. Ілля сидів у коротеньких бавовняних штанцях, кольору своїх очей, на гарячому піску, який його тато спеціально для Іллі натягав відрами з річки, посеред дачної дільниці і глипав очима. Метелик не затримався біля Іллі на довго і, сполоханий дідом, полетів далі.

Дід в цей час прополював грядки помідорів і наспівував щось зі своєї улюбленої опери «Катерина». Бабуся у нього так колись й закохалася: у молодого, гарного, на сцені маленького театру з виконанням великої опери.  З того часу, казали, що він нічого іншого й не співав. Та ніхто й не знає, чи співав він іще щось до знайомства з бабусею.

Дід ретельно висмикував бур’яни з землі й кидав їх на купу. Коли він знаходив хробака, чи щось інше, але не менш цікаве, у корінні буряну, то приносив це Іллі. З усього того, що познаходив дід, Іллю найбільше вразив товстенний довжелезний кільчатий хробак, що звивався спочатку, а потім звернувся у дідових руках у вузлик і застиг, доки Ілля не вкинув його у землю.

Ілля завжди був галасливою дитиною. Перший тиждень після його народження мама з татом не могли спати, бо Ілля галасував і верещав. Він не плакав, як будь-яка пересічна дитина, він сміявся і радів, видавав такі звуки, ніби розмовляв із кимось. Загалом наводив жах своєю незвичною поведінкою на своїх молодих недосвідчених батьків.

От і тепер він голосно викрикував якісь, позбавлені для стороннього слухача сенсу, слова.

Того дня Ілля навчився складати конструктор. Ось тут можна побачити яку цікаву піраміду він побудував, бачиш?

На неї ще потім сів метелик. Ілля так завзято відганяв його, що піраміду довелося перебудовувати.

*

«Мам, а що було цього дня?» - спитав Ілля, дістаючи з альбому наступну світлину.

Ключ

Крок з вагону на платформу. Ще крок, «обережно, двері зачиняються», і вже ніхто ніколи тебе не знайде.

Права рука зрадницьки тремтіла. Холодне лезо торкалося шкіри. Пальці заклякли. Щоки горіли.

«Станція Палац спорту»

З десяток тіл, різних за довжиною і вагою, статтю і віком, проштовхувалися до виходу. Вони  зачіпали одне одного руками за руки, волоссям за обличчя, плечима за голови. Огидні жінки підіймалися з сидінь, підбирали подоли своїх пальт і прямували на платформу.

Звідти до вагону ввалювалася жива маса.

«Обережно, двері зачиняються»

Ще один поштовх, нові пасажири заповнили проміжки між тими, хто залишався в вагоні. Двері зачинилися. Вагон хитнуло.

Холодне лезо гарячим болем прорізало шкіру руки. Ще мить і з’явиться кров. Ще декілька секунд і кров почне проступати крізь сорочку. Ще хвилина, і вона розмочить тканину пальто.

Біль і страх потом стікали зі скронь. Кров гучно пульсувала у голові. Хотілося швидше виконати все заплановане і вийти з вагону.

Чиїсь холодні пальці торкнулися руки. Не випадково. Ця холодна рука взяла в руку мою гарячу. Я припинила дихати. Всі м’язи мого тіла напружилися так, ніби могли стримати кров, що повільно стікала з порізу. Я відчувала, як волосся на руці і біла тонка тканина сорочки, змочені кров’ю, прилипли до шкіри.

Чужа рука ніжно взяла мене за зап’ястя. Потім ніж непомітно зісковзнув в цю чужу руку.

«Станція «Золоті Ворота». Чиясь холодна рука вже не тримала мене. Молода висока жінка озирнулася і подивилася на мене перед тим, як вийти з вагону.

*

Я сиділа перед ним на дивані і не рухалася. Він тримав мою руку і намагався знезаразити рану. Він не питав звідки це у мене, бо я сама все розповіла. Чиста правда.

Він сказав, що вона прийде сьогодні на вечерю. Вона -  висока і молода. Я коли виросту, я теж хочу такою бути.

Від перекису водню проступила біла піна. Було боляче, рука напружилася. Стерильний білий бинт двома шарами прикрив поріз. В кімнаті була тиша. Він був дуже зосереджений і не відводив погляду від того, що робив. Тишу сколихнув дзвінок у двері. Він не відволікався від своєї справи.

Двері прочинилися. У неї вже були свої ключі. 

Ваня

Ваня

«Ірка пішла від чоловіка». Ця чутка поширювалася з шаленою швидкістю серед усіх наших однокласників.

«Ну це ж Коля…», - пояснювала Іра Насті, кращій шкільній подрузі телефоном з вокзалу, звідки вони з Колею їхали в Харків.

«Заберу тебе звідси, у місто широких вулиць і нового життя», - вмовляв Коля Іру.

«Ти чула про Ірку?», -  питала перша відмінниця класу Саня Альошина у Алі, з якою сиділа колись за однією партою, а зараз за одним столом у відділенні банку,  «Я завжди знала, що до цього воно все йде».

«Харків», - щебетала Ірка в трубку, сидячи на лавочці в якомусь харківському парку, поки Коля відійшов за морозивом. «Доню, так добре мені не було ніколи до».

«Мама в Харкові, здорова, добре їсть і спить, не хвилюйтеся, татові привіт», - писала електронного листа своїй молодшій сестрі Ірчина старша донька.

«Якби ваш Коля був рішучіше, то вони б ще двадцять років тому були разом. А зараз що? Кому таке треба?»

«Їй би онуків чекати і жити собі спокійно, а вона на свою голову пригоди вигадує. Дарма не цінує те, що має»

«Доню, а як Ваня ж без тебе? Що ж із ним буде?», - питала у Ірки її мама, «У вас така родина міцна була, і діти… Що ж ти робиш?».

«Залишися зі мною у Харкові, у тебе діти виросли вже, тебе там нічого не тримає. Хіба ти колись Ваню кохала? А він тебе?», - говорив Коля Ірі, сидячи із нею на кухні своєї нової харківської квартири.

«Квиток до Києва сьогодні на вечір, будь ласка. Купе. І завтра ж ввечері назад до Харкова»

«Ірка сьогодні зібрала речі і поїхала. Може зайдеш в гості. Бо я не знаю, що із цим усім робити», - почула я зі слухавки Ванин голос.

«Тю, дурна, нащо ти йому треба в вашому віці? І що ти йому скажеш: Ваня, я кохаю тебе до нестями? Дурниці!», - скептично оцінювала ситуацію моя подруга.

«Ваня, я хочу бути з тобою! Я все життя чекала, поки ти розлучишся з Іркою. Я знаю, що ми вже не молоді, але все ж…». На мене пильно дивився збентежений моїми словами Ваня.

«Вона тобі казала, що піде до Вані?», - питала моя подруга у моєї сестри, випадково зустрівши її в автобусі.

«Тато, я думаю мама буде за тебе рада», - заспокоювала Ваню Ірчина молодша донька.

«Ви чули, що вона одружується із Ірчиним колишнім?». Ця чутка поширювалася з шаленою швидкістю серед усіх наших однокласників.` 

акваріум

«Хіба ж таке буває?» - здивувалась Килина, вкотре побачивши у дзеркалі свої різні (одне каре, а інше зелене) очі. Так, щиро й не награно, вона дивувалася декілька разів на день вже протягом тринадцяти років. Килина повільно і ретельно розчісувала волосся великою м’якою щіткою. Поки вона розділяла пасма, мала змогу роздивлятися Іру, свою старшу сестру,  що сиділа біля столу і зосереджено звіряла рахунки за комунальні послуги. Поки Іра була єдиною сталою величиною в житті Килини. Її особиста константа, як в фізиці. Знання про неї можуть уточнюватися, але її значення відносно інших сталих величин, не змінюється. Іра була гарантом Килининого існування. Від того, що вона робила саме тепер, залежала наявність гарячої води в наступному місяці. Килині це було життєво необхідно, тож вона не відволікала старшу сестру. До того ж розчісування займало багато зусиль.

Розглядати Іру було цікаво, вона мала тонку прозору шкіру, тож вся була вкрита блакитними, ледь помітними, лініями судин. Вона була сухою і блідою, її обриси не мали м’яких ліній, вона вся не мала нічого м’якого. Її рухи були різкими і несподіваними, у Килина навіть тіпалося око, коли Іра раптом поверталася, або стрімко підіймала голову. Гострі лікті довгих Іриних рук утворювали чіткі кути. Килина розчісувалась і думала, що саме такими мають бути люди, які про все піклуються. Блідими, гострими, непривабливими - так набагато зручніше.

Кімната була заповнена електричним світлом, що відбивалося від численних лискучих поверхонь шаф, секретерів, сервантів, Килининого волосся. Іра не бачила її, але достеменно знала, що вона стоїть зараз позаду неї біля дзеркала і розчісує своє волосся. Повільно і плавно ковзає щіткою вниз, потім пригладжує пасмо рукою. Іра заздрила Килининому волоссю, кольору темного лакованого дерева, щокам,  шкірі, що мала здоровий відтінок, пухким ногам і грудям. Іра заздрила всьому Килининому життю, і робила все можливе, аби заздрити ще більше: купувала їй нові речі, вчила її доглядати себе, виконувала всі побутові справи. У дитинстві у Іри був акваріум із єдиною рибою. Якось вона зачепила його рукою, він впав, скло розбилося, Іра порізала палець і побігла змивати кров. Риба опинилася на підлозі, вона кілька хвилин тіпалася, намагалася знайти воду і врешті здохла на мокрому килимі. Іра завжди згадувала про ту рибу, коли хотіла врешті влаштувати своє життя. Риба у спогадах мала Килинине обличчя.

Килина відклала щітку, подивилася на себе у дзеркало, знову примітила свої різні очі і пішла спати. Дуже добре, що Іра завжди все знала і могла. Вона завжди була на тринадцять років старша, завжди на тринадцять років відповідальніша, мудріша і досвідченіша. Її можливості, знання і вміння збільшувалися пропорційно до потреб, питань і бажань Килини. «Це ніби купити в дитинстві чоботи, які ніколи б не зношувалися, росли б разом з ногою і міняли б фасон відповідно до сезонної моди» - думала Килина. «Але так не буває» - підсумувала і заснула.

Іра вимкнула лампу і зникла. Снилася риба з Килининою головою і у чоботах. Спочатку вона тіпалася на килимі, а потім перевернулася і встала на плавці як на ноги. Іра сміялася уві сні. 

Скотство

Я була вдягнена у новий вовняний костюм кольору кави з молоком. Жакет прикрашала брошка-ластівка, елегантна та мінімалістична, з весняної колекції мого улюбленого ювелірного бренду. Я сиділа у вітальні квартири, де жила моя донька з сім’єю, і пила чай з білої фарфорової чашки.

- Це справжнє скотство, - було чутно з кухні голос моєї доньки. Я все життя сміялася з неї, коли вона злилася. Ця її інтонація мене дуже забавляла, особливо тепер, коли йшлося про мене.

- Скотство чи не скотство, яка тепер різниця – Козолупов з нею не хоче.

Чоловік моєї доньки завжди був мені огидним. Він, невеликого зросту, завжди вдягнений недоречно і незграбно, з товстими брудними руками (що дратувало мене в ньому найбільше), - був ідеальною парою моїй, так само недолугій як і він, доньці. Але те, що він тепер говорив, було чи не першим розумним, що я чула від нього за часи нашого знайомства.

-   … Адже в неї квартира. У неї добре серце. – міркувала моя донька так само по-дурному наївно, як і в дитинстві.

І звідки вона взяла про моє «добре серце». Хіба вона чула від мене хоча б одне ласкаве слово? Чи   я допомагала їй з дітьми, коли вона, молода мама, нічого не всти-гала?  Ні, окрім свого фізичного існування, їй немає чим мені завдячувати, і немає жодного приводу казати, що в мене добре серце.

А що б вона   сказала про моє добре серце, якби   дізналася, як я підло кинула того ж Козолупова двадцять років тому? Змусила його   залишити дружину і дітей і   піти до мене, а   за декілька тижнів сама пішла від нього до нового   коханця. Звісно він тепер   зі мною не хоче! Але ж у чому я винна? Хіба ж я гіпнотизер,   і  маю   владу над   його вчинками? Кожен сам робить свій вибір, і сам відповідає за своє життя.

-  Про старість самотню сказав?

- Аякже. Він відповів, що краще вже померти самотнім – йому, мовляв,  необов’язково, щоб хтось сидів поруч і  викликав  наостанок «швидку допомогу».

І як тільки їм спало на думку звести мене з Козолуповим. Доньці він подобався ще з тих часів, коли товаришував із її батьком. Але як же вона мене низько оцінює! В молодості в нього хоча б фігура була гарна, а тепер мені не приємно навіть сидіти із ним за одним столом,  крім зовнішніх недоліків, він ще й говорить лише про свою «втрачену молодість». Яке з таким життя? А ще й зважаючи на нашу історію стосунків.

-   Мені час додому, - зазирнула я на кухню.

-   Мамо,  може ти залишишся ще трохи, ми ж так мало поговорили! – почала вмовляти мене донька. І ця її щирість дивувала мене щоразу.

-   Наступного разу обов’язково договоримо. Всього найкращого.

Я одягнула пальто і чобітки і вийшла на вулицю. Було багато снігу. Ліхтарі освітлювали доріжку. Повітря було холодне і дихати було легко. Мені, так само як і Козолупову, не потрібно аби хтось викликав мені швидку перед смертю. Я буду помирати в своїй великій квартирі, у ліжку, читаючи улюблені книжки. Єдине, що мене турбує, це розплющені очі. Хочу, аби вони були закриті, коли я буду вже мертва.

*

-  Жінко! Жінко! Вам погано!

-  Що з нею?

-  Не знаю, мабуть впала і вдарилася головою.

-  Вона жива?  Вона певно втратила свідомість!

-  Та як?! У неї ж очі розплющені!

-  Ніби не дихає

-  Так жаль. Така ошатна, брошку одягла, зі свята, мабуть, поверталася…

-  Очі їй закрийте хто-небудь!

*

- Скот.

Якийсь час вони мовчать. Потім донька каже:

-   Хіба ж справа в тому, хто тобі закриє очі в старості?

Зрештою, можна полежати й з розплющеними – каже чоловік. 

2008

Коли я закінчувала школу, з моєї паралелі, де було 132 людини, вчитися далі пішли всі, на що моя бабуся сказала: "Яка у вас сильна школа виявляється, що всі вступили..." Та ні, думаю я, що справа трохи не в тому. Почну з самого початку...
Десь класі в третьому ти відчував себе трохи не таким як усі, бо в тебе не було компьютера, або ти просто ненавидів цю машину, що постійно гуде і від якої болять очі, тож не було і можливості зранку в школі розповідати всім що ти перейшов на новий рівень і тепер шукаєш скарб драконів, а не яйце циклопа. З тобою просто не було про що говорити однокласникам. Доводилося чи вигадувати ігри, чи просто мовчати і думати, що ото б була свобода якби я міг отак само як і всі... Та ні, думаю я що то вже була б не совбода.
В шостому класі ти ходив в будинок піонерів на малювання, танці, іноземну мову і в районний підлітковий клуб на співи і макраме і це було найбільшою розвагою і задоволенням. Та чомусь однолітки, в школі наприклад, кидали в твій бік насмішки: "та він же навіть не гуляє у дворі... не грає в козаків-розбійників...мама напевно не випускає..." І ти відмовлявся від доброї половини своїх занять і виходив на вулицю, в засмічений двір з поламаною гойдалкою і іржавою гіркою, і без найменшого уявлення що ти тут будеш робити такого настільки цікавого, що могло б замінити тобі макраме... Та напевно це свобода, думав ти. Та ні, я скажу що це була зовсім не свобода.
І було ще багато чого. Ти не отримував насолоди від пива, хотів йти гуляти коли всі сиділи і ніби-то готувалися до іспиту. На тебе скоса дивилися якщо ти приходила ненафарбована, або в кофті, що куплена не в популярному серед дівчат-підлітків магазині. І це таки була не свобода, хоча ти й відчував себе крутішим, коли був як всі, але явно не самим собою.
І тому не виникало питання чи йти на випускний, адже це повинен був бути один з найяскравіших днів твого життя, хоча була можливість поїхати в цікаву подорож. І випускний був не таким вже яскравим, натерли туфлі, друг нив і не пускав танцювати, та й музику крутили таку, ніби це були танці в сільклубі.
А потім не виникало питання чи вступати до університету. І тепер ти вчишся не в тому місці де хотів би, бо не вистачило знань, і батько не платив гроші за твій вступ, але ти собі кажеш що це те, що тобі потрібно, хоча перед вступом в тебе не вистачило ні досвіду ні часу більш конкретно визначити на який-таки факультет йти. І в тебе не вистачає сміливості кинути цю ношу, бо що ж з тобою потім буде, йти вчитися в 20 буде вже пізно, і взагалі, а ЩО СКАЖУТЬ ЛЮДИ, скажуть що ти нікуди не годишся, не думаєш про майбутнє, тому нехай ти будеш ненавидіти те, що роблиш, не розуміти для чого виконуєш цю роботу і кому це потрібно...
І тому в тебе до 23 років буде машина, до 25 - ти будеш жити окремо від батьків, щодня ходити на роботу, висиджувати до шостої години, з восьми годин робочого дня робочими в тебе будуть десь чотири. Іноді будеш ходити в бар з колегами, в кіно на комедію (бо в тебе й так своїх проблем вистачає) на вихідних, і зустрічатися з коханкою двічи-тричі на тиждень. Виїжджати з свого міста двічи на рік, на зимову і літню відпустки. Будеш до дрібниць планувати свою поїздку, і навіть якщо тобі за день остогидне місце, куди ти приїхав, ти не зможеш поїхати, бо все ж розплановано і оплачено.
А якщо ти раптом вийдеш в 18 заміж і народиш дитину, чи в порядку навпаки, то дитину твоя всім буде здаватисяч нагуляною, а не народженою за спільною згодою з повним розумінням відповідальності. "Вона собі все життя тим переламала, а могла б зараз нормально вчитися і працювати". І нема різниці, що це те, що тобі насправді треба, і ти чудово бачиш всі можливі наслідки, і вони тебе влаштовують.
В суспільстві в якому ти живеш, для тебе, як і для будь-кого іншого, є чіткий план дій на все життя, і твоя свобода є обмеженою в ньому. Піти в гуманітарний університет, чи в технічний, їздити на чорній машині, чи червоній, якою пастою чистити зуби, де купувати одяг, і куди, на захід чи схід, їхати відпочитвати. От твоє право вибору... Тому коли наступного разу будеш казати, що ти - вільна людина, вдумайся спочатку в те, що ти маєш на увазі під словом "свобода".

Раз

Таке буває раз на рік, раз на мільйон років, раз на життя, єдиний раз у Всесвіті.
Ні, такого взагалі не буває. Ніколи. Ніде.
І ТЕ, яке було, - тобі здалося, як омана, примара, сон. Нічого не виходило з ряду, не було особливим. Ввижалося, навигадувала.
Твердою соковитою м,якоттю персика стояв вечір. Я думала, що кожен, хто зі мною був, був як конче потрібний співпасажир у ліфті. Коли ліфт через мою замалу вагу не хотів їхати, доводилося чекати поки хтось витратить свій час на підйом до потрібного мені поверха. З кожним метром зближення з домом хотілося розтягнути дорогу гувальною жумкою аби йти довше і довше. Мені подобалася моя зачіска, одяг, музика, температура повітря, я подобалась собі. Свіжа м,якоть огортала мої кроки, руки, рухи.
Вже нічого не варте, тобто майже нічого. Я не голю ноги тому що мене ніхто не роздягає. Я не голю ноги на зло тим, хто мене не роздягає.
Знімати браслет - це як втрачати щось важливе. Позбуватися чогось важливого - це як знімати браслет. Срібний ланцюжок, тоненький і непомітний, тихо сковзне з руки у водогін.

Амос Оз «Мій Міхаель»

215 сторінок в голові жінки. 215 сторінок у вирі пам’яті. Пам’яті про те що було і про те, що буде; пам’яті про реальність і марення; пам’яті, як сенсу життя і постійного невпинного процесу. 10 років в голові «доньки Єрусалиму», Хани Гонен. Та я не наважуся назвати її головною героїнею книги. Вона і є цією книгою. Ми читаємо жінку. Основна сутність її, як і будь якої книги, -в середині, у хвилях роздумів, відображень, почуттів і бажань. А обкладинка -  - лише прикриття, що є мізером для людини, яка живе в собі.

На обкладинці книги-жінки два чоловічих імені. По-перше це Амос Оз - автор цього твору. Ізраїльський письменник, номінант Нобелівської премії. "Якби мені дали одне слово для характеристики моєї літературної творчості, то я б відповів: родини. Якби мені дали два слова, то я б відповів: нещасливі родини. Якби мені дали три слова, то я б сказав - прочитайте мої книги" - каже Амос Оз і дещо стає зрозумілішим. Друге чоловіче ім`я - в самій назві роману - "Мій Міхаель". Початок і кінець розповіді мають причиною саме цього чоловіка. Він присутній у всьому тексті, приховано, глибоко, але дуже вагомо впливаючи на всю Хану. Але чи є він більш реальним за марення героїні? І чому вона з байдужістю ставиться до багатьох, важливих на думку більшості, речей? І взагалі.... Як? Навіщо? І заради чого?....

Книга Амоса Оза, яку я навряд чи назвала б захопливою, ставить безліч питань і майже не дає відповідей. Але іноді те, що ми ставимо собі питання, важить набагато більше, ніж будь яка відповідь. Чи не так?

Вперше і востаннє

День повільно тягнувся в бік обіду. Ганя самовіддано штопала панчохи. За вікном щебетали пташки, дзвеніли трамваї. Ганиною щокою сповзала важка солона сльоза. Радіо гарчало з Ганиної кухні, так само як і з більшості кухонь в цю передобідню пору.

Радіовистава «Вперше і востаннє», четвертий випуск, восьма хвилина:

« - Риммо, моя єдина любове! Не покидай мене! Мені важко навіть дихати без тебе!

-         Августе, я мушу йти! Нас можуть побачити!

-         Риммо, я все життя вірив, що зустріну тебе, ти – моя доля!

-         Августе, Августе, цілуй мене востаннє! ...»

Густий, напружений ефір прорізав дзвінок у двері. Ганя витерла рукавом щоки, метнулася в коридор.

-         Суп будеш? Мий руки. Не грюкай дверима.

Каструля з мутною жирною рідиною опинилася на газовій плитці.

« - Лікарю, вона буде жити? Що з нею?

-         Ми робимо все можливе, але така травма…

-         Чому це сталося із нею? Що я можу зробити? Я згоден на будь що!

-         Потрібна ваша кров.

-         Я…»

-         Га…

-         Тш! Їж, он хліб на столі.

« - Лікарю у нього немає пульсу!

-         Ми вже не можемо нічого зробити…

(програш)

-         Августе! Моя перша і остання любов, ти врятував мо…»

-         Їж швидше, тобі за десять хвилин треба вже на заводі бути, перерва закінчується.

«- Я завжди буду кохати тебе. Для мене ти завжди будеш живим! Я назву на твою честь нашу дитину!

-         Риммо, ти вагі…»

-         Ти що наробив? Ти куди дивився? Як можна було не помітити радіоприймач? Став на місце бігом!

-         Люба, я швидко, не нервуй лише.

-         Ти мені зуби не заговорюй!

Приймач зайняв своє місце на холодильнику. Ганя зачинила за чоловіком двері. Вітер гойдав тюль на вікні. Пташки досі щебетали.

« За київським чотирнадцята година нуль хвилин. В ефірі черговий випуск новин»

- Все життя мені псує, - подумала Ганя і повернулася до панчіх. 

Кадр

Лет 5-7 назад большое количество моих сверстников хотели, да что там хотели, мечтали стать фотографами. Копились деньги на новые фотоаппараты, прочитывались горы тематической литературы... Скольких из своих знакомых, мечтавших о фотографии, которые достигли мечты, я могу назвать? Двоих из почти двадцати. Слишком мало, как по мне. Остальные же вспоминают о фотоаппарате, когда едут на экскурсию или празднуют чей-то день рождения. Ничего особенного. Конечно многие из них, как в известном фильме, не мечте изменили, а мечту изменили. Но с чем столкнулись те,  кому пришлось все-таки изменить мечте стать фотографом?

С чем вообще сталкиваются начинающие фотографы-любители? Ну во-первых, конечно, с отсутствием профессиональной техники. И это столкновение, зачастую, бывает решающим. Начинается сравнение себя с профессионалами, качественность чьих работ достигается не только благодаря хорошему оборудованию, но во многом благодаря интересной идее, умению поймать кадр. Не плохо конечно стремиться к лучшему, но сравнивать в начале пути свои работы с работами метров, тоже самое, что гоняя во дворе мяч, горевать, что гол не вышел таким же виртуозным, как у игрока высшей лиги. И не менее глупо видя кадр, не делать его из-за неуверенности в возможностях своей камеры. «Если вы не умеете ничего, у вас отсутствует вкус, прямые руки, чувство прекрасного или еще что-нибудь в этом роде, то камера вам этого не добавит» - достаточно справедливо пишет автор одной агрессивной статьи о фотографии (http://lorddante3.wordpress.com/2010/08/25/prophotos/).

Тем, кто сможет пережить первое столкновение с неидеальным оборудованием, в конце-концов придется столкнуться с другой проблемой: отсутствием теоретических знаний, да что там, с отсутствием любых знаний о построении кадра, о композиции, о свете и цвете. И далеко не многие адекватно реагируют на этот вызов искусства. Большинство же, решив что таланту знания не нужны, так никогда и не узнают об элементарных правилах хорошей фотографии. А ведь нарушать правила сможет только тот, кто о них знает.

Бесконечно долго можно говорить о препятствиях и преградах на пути у юного фотографа. На самом же деле, если четко определить для себя цель, и понять чего именно ты хочешь достичь в фотографии, то все остальное – дело времени, желания и усилий. Так что если есть мечта, то вперед за фотоаппаратом и фотографировать, фотографировать, фотографировать, совершенствуя себя с каждым сделанным кадром.